Суддя Марина Барсук стала на бік підсанкційного олігарха у справі ТРЦ «Гулівер»

ТРЦ «Гулівер» у самому серці Києва — символ великого бізнесу, який за роки незалежності став дзеркалом зв’язків українських грошей, влади та судів. 30 жовтня центр столиці завмер: один із найбільших торгово-офісних комплексів країни раптово припинив роботу. Офіційно — через «корпоративний конфлікт». Неофіційно — через судове рішення, яке фактично розв’язало руки колишньому власнику, підсанкційному олігарху Віктору Поліщуку.

28 жовтня, за два дні до зупинки «Гулівера», Північний апеляційний господарський суд на чолі з одіозною суддею Мариною Барсук розглянув справу №910/10837/25 за позовом ТОВ «Три О» до державних банків — «Ощадбанку» та «Укрексімбанку». Ця компанія, пов’язана саме з Віктором Поліщуком, вимагала визнати недійсним консорціумний кредитний договір, за яким колись фінансувалося зведення того самого ТРЦ. Суд першої інстанції визнав позов штучним і залишив його без розгляду. Але Барсук та її колегія (Пономаренка Є.Ю., Руденко М.А.) зробили інакше: вони стали на бік «Три О», скасували попереднє рішення і повернули справу до розгляду.

Цей формально «юридичний» крок мав очевидні наслідки. Уже через 48 годин після рішення суддів ТРЦ «Гулівер» фактично заблокували представники старої власницької групи. Тієї самої, яку пов’язують із родиною Поліщука — бізнесмена, який перебуває під санкціями РНБО, а його дружина є племінницею дружини екс-президента Росії Дмитра Медвєдєва. Саме після того, як суд дозволив «Три О» відновити процес, у будівлі розпочалися «розбірки» між представниками старого та нового керівництва. Результат — збитки для держави, оскільки сьогодні офіційним власником комплексу є банк «Ощадбанк».

Рішення Барсук виглядає не просто помилковим, а небезпечним. Суд апеляційної інстанції, фактично, надав інструмент для саботажу державного майна особам із санкційного списку. Формально — під виглядом «захисту права на суд». Реально — як прикриття корпоративної війни на користь проросійського бізнесмена Віктора Поліщука, який роками уникає відповідальності, але продовжує впливати на ключові активи столиці.

Така практика — не поодинока. Суддя Марина Барсук не вперше фігурує в рішеннях, що дивним чином збігаються з інтересами впливових фігурантів. Її стиль — формальна аргументація про «право на доступ до правосуддя», за якою ховається реальна підтримка тих, хто цей суд роками купував і тримав на гачку.

Сьогодні ситуація з «Гулівером» — це не просто конфлікт банку з олігархом. Це тест для української системи правосуддя: чи готова вона стати на бік держави, коли мова йде про санкційних осіб і національні активи, чи вкотре сховається за юридичними формулами? Бо за ними — не право, а чергова схема впливу Росії через українські суди.